Фрилансеры предложат свои варианты уже через несколько минут!
Публикация заказа не займет много времени.
                               Т. Г. Шевченко
                     «Творець свободи і надії …»

Мета:  узагальнити життєвий і творчій шлях геніального поета України Т.Г.Шевченка;  розвивати зв’язне мовлення, пам’ять, вміння спостерігати; виховувати інтерес до української літератури, патріотизм, повагу і шанобливе становлення до поета; виховувати почуття свідомості, розуміння краси українського слова.
Оформлення: зал прикрашений в українському стилі (світлиця).

                   Він став володарем в царстві духа.
                  Він був кріпаком –
                 і став велетнем у царстві людської культури.
                Він був самоуком – і вказав нові,
               світлі і вільні шляхи професорам
              і книжним ученим.
                                                                                              І.Франко

Вчитель. Тарас Григорович Шевченко – людина сповнена рішучості  та любові. Мабуть, саме ці риси і спонукали його йти до заповітної цілі – відстояти волю народну. Його поезія сповнена патріотизму, сили, віри і прагнення великої мети. Отож, наша літературно-музична композиція присвячена 200-й річниці з дня народження Тараса Шевченка, великого поета, творця свободи та надії...
Ведучий 1 . «Синові моєму Тарасові зі спадщини після мене нічого не треба. Він не буде людиною абиякою, з нього вийде або щось дуже добре, або
велике ледащо; для нього спадщина по мені... нічого не значитиме.»            По смерті батьків малого Тараса взяли під свої крила дві музи - Муза живопису та Муза поезії, - щоб зростити і повести у вічність:
Мати.
Як гірко, як нестерпно жаль
Що долі нам нема з тобою!
Ми вбогі, змучені раби,
не знаєм радісної днини.
Нам вік доводиться терпіть,  
не розгинать своєї спини.
Промовиш слово - і нагай
над головою люто свисне.
Так всюди – з краю в край –
Панує рабство ненависне.
Росте неправда на землі
Згорьованій, сльозами злитій.
О любі діточки малі,
Одні залишитесь на світі!
Ну хто замінить вам мене,
Рожеві квіти нещасливі,
Коли безжальна смерть зітне
Мене на довгій панській ниві?

(Мати цілує голівку Тараса і помалу йде за лаштунки).
Тарасик.
Там матір доброю мою
Ще молодою у могилу
Нужда та праця положила.
Там батько плачучи з дітьми,
(А ми малі були і голі),
Не витерпів лихої долі,
Умер на панщині!.. А ми
Розлізлися межи людьми,
Мов мишенята...
(Тарасик стоїть засмучений, потім швидко йде зі сцени).

 (Інсценізація уривку з твору С. Васильченка «Широкий
шлях»).
Ведучий 2. Отара ягнят, як біла хмарка, що впала на зелені луки... Хай собі пасуться! І по небу пропливають ясні легенькі хмарки. Куди вони пливуть? Мабуть, далеко-далеко звідси... Як колись хотілося дізнатися Тарасові, що за тими стовпами, які землю підпирають, так тепер хочеться йому за тими хмаринками полинути, на світ подивитися. Він лежить на пагорбу, забувши про ягнят, забувши про всі поневіряння і знущання. Ніби в білих чистих сорочках, виглядають хати з густих садів на горі. Під горою старий дуб, немов козак вийшов погуляти. Там тополі гнуться, розмовляючи з вітром. Ніби вся земля з гаями, садами, запашними луками живе, радіє і всміхається до сонця – чомусь радіє і всміхається Тарас. Він як та стеблина, що тягнеться вгору і радіє з кожного променя сонячного, кожного подиху літнього вітру.      Хмарки линули, линули, і раптом одна, велика й темна, закрила сонце.
Ведучий 1. Ніби прокинувся Тарас від сну чарівного. Що він? Кому він потрібний? Чого радів так і з сонця, і з неба синього, і з хат біленьких? Що в тих хатах? Скрізь там сльози, злидні, прокльони. А хіба є в нього хоч така злиденна рідна хата? Що його, Тараса, чекає? Так гірко йому стало. Опустив голову на коліна й заплакав. Немов вітер прошелестів травою, і чийсь ніжний дотик відчув він на шиї. Глянув. Дивилися ніяково й ніжно великі карі очі, а навколо рожевого личка, ніби сяйво сонячне, світлі кучері з коси вибилися.    
 - Чом же плачеш ти? Ох, дурненький Тарас, бач, як малий, плаче. Давай я сльози тобі витру,— дівчинка витерла широким рукавом очі Тарасові.
Тарас дивився ніяково. Це ж Оксаночка, ота кучерява Оксаночка, з якою гралися маленькими! Вона виросла, стала ще краща. Тарас дивився ніяково, але ніби сонце засяяло знову. Вона сіла коло нього і поклала руку на плече.
- Не сумуй, Тарасику, адже, кажуть, найкраще від усіх ти співаєш, найкраще від усіх ти читаєш, ще й, кажуть, малюєш ти. От виростеш і будеш малярем, еге ж?
- Еге ж, малярем, - усміхнувся радісно.
- І ти розмалюєш, Тарасе, нашу хату, еге ж?
- Еге ж... А всі кажуть, що я ледащо і ні на що не здібний... - мовив він, але не сумно, а ніби сам дивуючись, що так кажуть.
При Оксаночці він не міг журитися, і взагалі при ній усе ставало зовсім іншим.
- Ні, я не ледащо, я буду-таки малярем!
- Авжеж, будеш! – переконливо мовила Оксаночка і раптом засміялася. - А що ти ледащо, то правда. Дивись, де твої ягнята!
- Ой, бідні ягняточка, що чабан у них такий, - вони ж питоньки хочуть!
Схопилися за руки й побігли вдвох до ягнят і, так само тримаючись за руки, весело погнали їх до води.
Ведучий 2. Та невдовзі пан віддав його до дяка-п’янюги.
(Пісня «Тяжко, важко в світі жити…»)
Ведучий 1. Ще малим хлопчам залишився Шевченко сам. Йому довелось терпіти нелюбов мачухи, поневіряння по наймах, зневагу. Але все це не зламало його духу. У цих  12обставинах формувався новий борець за добру долю для свого народу, новий будівничий мови.
Учень 1.
Ти не лукавила зо мною,
Ти другом, братом і сестрою
Сіромі стала. Ти взяла
Мене, маленького, за руку
І в школу хлопця одвела
 До п'яного дяка в науку.
— Учися, серденько, колись
З нас будуть люди, — ти сказала.
 А я й послухав, і учивсь,
І вивчився. А ти збрехала.
 Які з нас люди? Та дарма!
 Ми не лукавили з тобою,
 Ми просто йшли; у нас нема
Зерна неправди за собою.  
Учень 2.
Якби ви знали , паничі,
Де люди плачуть живучи,
То ви б елегій не творили
Та марне бога б не хвалили,
На наші сльози сміючись.
За що, не знаю, називають
Хатину в гаї тихим раєм.  
Я в хаті мучився колись,
Мої там сльози пролились,
Найперші сльози. Я не знаю
Чи єсть у бога люте зло,
Що б у тій хаті не жило?
А хату раєм називають!

Не називаю її раєм,
Тії хатиночки у гаї
Над чистим ставом край села.
Мене там мати повила
І , повиваючи, співала.
Свою нудьгу переливала
В свою дитину... В тім гаю,
У тій хатині, у раю,
Я бачив пекло... Там неволя,
Робота тяжкая, ніколи
І помолитись не дають.
Там матір добрую мою ,
Ще молодую – у могилу  
Нужда та праця положила.
Там батько, плачучи з дітьми
(А ми малі були і голі),
Не витерпів лихої долі,
Умер на панщині!.. А ми
Розлізлися межи людьми,
Мов мишенята. Я до школи –
Носити воду школярам.
Брати на панщину ходили,
Поки лоби їм поголили!
А сестри! Сестри! Горе вам,
Мої голубки молодії,
Для кого в світі живете?
Ви в наймах виросли чужіїї,
У наймах коси побіліють,
У наймах, сестри, й у мрете!
Учень 3.
Мені тринадцятий минало.
Я пас ягнята за селом...
Поглянув я на ягнята –
Не мої ягнята!
Обернувся я на хати –
Нема в мене хати !
Не дав мені Бог нічого!..
І хлинули сльози!.. А дівчина
при самій дорозі
Недалеко коло мене
Плоскінь вибирала,
Та й почула, що я плачу,
Прийшла, привітала,
Утирала мої сльози і поцілувала...
Неначе сонце засіяло,
Неначе все на світі стало
Моє... лани, гаї, сади!..
І ми, жартуючи, погнали
Чужі ягнята до води.

(Пісня «Садок вишневий коло хати»)

Ведучий 2. Українці – це народ Шевченка. Портрет Кобзаря висів у світлицях, а на полиці лежав „Кобзар”. Люди шанували у Шевченкові не тільки геніального поета. Через нього вони усвідомлювали себе як народ.
  (Пісня « Єсть на світі доля»)
Учень 4.
Молюсь Тобі , Боже милий,
Господи великий!
Що не дав мені загинуть,
Небесний Владико.
Що дав мені добру силу
Пересилить горе
І привів мене, старого,
На сі святі гори
Одинокий вік дожити,
Тебе восхвалити.

Ведучий 1. Найбільшу й найчистішу красу світу Шевченко бачив у жінці, в матері. Для Тараса Шевченка жіноча недоля була не просто однією з тем його творчості, а спогадом з дитинства, його утіхою і болем.
Ведучий 2. Доля жінки-кріпачки для нього - це доля його рідної матері, котру «у могилу нужда та праця положила»; його рідні сестри: Катря, Ярина та Марія, оті «голубки молодії», в яких «у наймах коси побіліли», його перша любов, Оксана Коваленко, яку, як і героїню поеми «Катерина», збезчещено. Отож, жіноча доля у творчості Шевченка – це його особиста історія, його трагедія.
(Інсценізація уривків з поеми «Катерина» (II. ч), «Тополя»).
Учень 5.
На панщині пшеницю жала, втомилася;
 не спочивать пішла в снопи,
 пошкандибала Івана сина годувать.
Воно сповитеє кричало
 у холодочку під снопом.
Розповила, нагодувала,
попестила; і ніби сном
над сином сидя, задрімала.
І сниться їй той син Іван
і уродливий, і багатий,
не одинокий, а жонатий.
На вольній, бачиться, бо й сам
Уже не панський, а на волі;
Та на своїм веселім полі
Свою – таки пшеницю жнуть,
 А діточки обід несуть.
І усміхнулася небога,
Проснулася – нема нічого…
На сина глянула, взяла,
Його тихенько сповила
Та, щоб дож...